У постановці поєднуються елементи класичного театру, сучасного балету та перформансу. Режисер Ольга Турутя-Прасолова розповіла про свою роботу над виставою.
– Пані Ольго, як до Вас прийшла ідея поставити «Онєгіна»?
– Треба було якось відмітити ювілей театру. Ми з директором, на щастя, не дуже полюбляємо офіційні заходи, тож вирішили придумати щось особливе, щоб свято відчувалося в самій виставі. Так я наблизилась до ідеї створити «шоу» (погане слово) — виставу.
Найбільше мені здалося для цього, з творів Пушкіна, підходить «Онєгін». А так би я, мабуть, з Пушкіна «Капітанську дочку» поставила.
– Чи довгий час минув від ідеї до прем’єри?
– Так, роботу розпочали наприкiнцi минулого сезону, а закінчили вже в цьому. Був довгим підготовчий період. Бо для такого матеріалу мені було важливо, щоб увесь творчий склад, всі актори «дихали» як один.
Щоб «співали» одну пісню.
– За якою методикою Ви перероблювали роман у віршах на сценарій пластико-поетичної драми?
– Це не було метою, це скоріше художній вислів. А як ще говорити про любов?!
ЇЇ треба танцювати й співати — душею і тілом, а не розказувати про неї.
– Що Ви відкрили для себе впродовж репетиційної та постановчої роботи?
– Відкрила, що люблю! Роботу, акторів, процес творення люблю. Репетиції… Все люблю. Ще зрозуміла, не вперше: те, що для мене є структурованим і чітким, для акторів — хаос.
Тому найважливішою частиною роботи є «переклад» своїх власних думок, політ своєї фантазії у конкретні слова і дії.
– На репетиціях використовувалась акторська імпровізація, чи все йшло за чітким режисерським планом?
– Я завжди надаю перевагу співпраці, співтворенню, не люблю бути диктатором. Намагаюсь дати стільки свободи, щоб актори хотіли і могли «гратися», бавитись, бо у цьому народжується багато справді цікавого і живого, ніж коли все прописано до дрібниць.
Імпровізація, звісно, є! Але мені хотілося б, щоб було ще більше.
– Що давало Вам натхнення так гармонійно поєднати пушкінську поетику та сучасну хореографію?
– У мене є «хореограф з моєї голови» — Наталя Федіна: це, мабуть, уперше коли хтось сторонній розуміє і бачить, так як бачу це я. Надихала музика, все завжди починається з музики.
— Якими музичними творами ви проілюстрували свою роботу?
– Макс Ріхтер, Абель Коржиновський — «Нічні тварини», Дахабраха, хоч їхній трек так і не увійшов до вистави. Саундтрек до фільму «Доні Дарко».
-Чому саме ці твори було відібрано?
– Бо це сучасна «класична» музика.
– Хто з колег допомагав зробити постановку такою «драйвовою»?
– Всі! Більше за всіх Наталя Федіна, але і актори не відставали, постійно додавали щось від себе. Звукорежисер Луполчук Світлана завжди сповнена ідей і ділиться ними. Анна Мінакова — хормейстер також підлила олії у вогонь, коли запропонувала таку досить нестандартну вокальну партію для Ольги у виконанні Людмили Кохан.
– Яку філософію закладено у спектакль?
– Жити — спішити треба, любити — спішити треба, гляди ж не проспи! Це вже український класик ))) А ще про страх: ми часто озираємося на думку сторонніх, коли мова йде про особисте, від цього і помилки, і неправильні рішення.
Фото: Олександр Кочегура
Автор: Игорь Нещерет
Джерело: www.objectiv.tv